«Долю ніхто не обійшов і конем не об’їхав»
Напевне, незабутньою для всіх буде зустріч з Дирдою Марією Іванівною, яка проживає у с. Зелена.
90-річна жінка, яка була вивезена у Сибір і 13 років працювала там на лісоповалі, з тривогою, але з почуттям гумору, повернулась у минуле.
Вона розповіла про своє нелегке життя:
з дитячих років носила молоко з полонин у коновках, які важили багато більше від неї;
сама собі шила постоли;
«при настунці» (каганці) пряла волокно;
клубом для неї та її ровесників була колиба на полонині;
обходила всі ліси довкола, збираючи гриби і ягоди, щоб вижити.
Втративши ногу, для тільки світу, що у вікні та мрія побувати на горі Довбушанка.
З позиції життєвого досвіду Марія Іванівна акцентувала на тому, що «долю ніхто не обійшов і конем не об’їхав».
Остап’юк Євдокія Федорівна, жителька села Черник, за плечима якої понад вісім десятків прожитих літ, розповіла присутнім про своє нелегке життя, порівнюючи із теперішнім.
Вона працювала в лісництві – садила ліс. Каже, що знає кожну смереку. На запитання учнів: - «Що допомогло дожити до такого поважного віку?». Євдокія Федорівна відповіла: - «Щира молитва».
Працівники сектору екологічної освіти завітали також до Рогів Марії Олексіївни, жительки села Зелена, яка за час трудової діяльності (55 років) садила ліс.
Вона розповіла, як працювала бригадиром лісокультурних робіт Надвірнянського держлісгоспу. Нею посаджені: перший розсадник у Ґорґанах; засаджений перший зруб в урочищі Явірчик (на даний час Дендрологічний парк загальнодержавного значення «Високогірний»).
Марія Олексіївна згадує, що один із засновників природного заповідника «Ґорґани» Юркевич Юрій Володимирович був для неї як батько – вимогливий, але до кожної людини знаходив підхід.
Екоосвітяни природного заповідника «Ґорґани» відвідали жительку села Максимець Анастасію Яремчук, яка розповіла про національно-визвольну боротьбу воїнів УПА (1952-1954 рр.) на теренах селах.
«Я Рівнєнка з діда-прадіда», - розповідає своєю чіткою, неквапною говіркою. Любить землю, береже її. А в пам’яті – і зустріч з вовком, і роки, проведені на полонині, коли пастушила і допомагала заліснювати кам’янисті розсипи Ґорґан, і багато старих пісень, і час, коли носила їду на луку Перенизь зимуючим у бункері героям.
Підсумовуючи зустрічі, можна сказати, що люди поважно віку не нарікають на прожите життя. Вони тільки потребують поваги до себе і спілкування.
